«Відбірковий вишкіл проходила кілька разів, бо у жінок на фронті не вірять»: інтерв’ю з Марічкою Іскровською

Інститут філології. Зустрічаєш в коридорах маленьку дредату студентку з наплічником кольору хакі. Поспілкувавшись із нею, дізнаєшся про бойовий досвід. Доброволець батальйонів «Шахтарськ», «ОУН», Марічка з 2014 року перебувала на фронті. Бойові виїзди в Піски, Мар’їнку, Широкіно, Іловайськ. Сотні днів на фронті, тисячі годин правозахисту на цивільній території у підтримку патріотів та побратимів. Коли у 2015 році Марічка Іскровська (вона ж Марина Лютенко з полоністики) повернулася у студентські лави, то навчилася поєднувати навчання з військовими виїздами.

Бойовий шлях, очевидно, почався ще з Майдану? Знаю, що допомагали пораненим. Яким був Ваш Майдан?

На Майдані я з 21 листопада 2013 року. Там були ті ж люди, яких неодноразово зустрічала на акціях протесту, Мовному Майдані. Кожна акція нами сприймалася потенційним кроком до подальшої зміни системи, але ніхто достеменно не знав, буде революція чи ні. На момент розгону студентів 30 листопада мене, на жаль чи на щастя, не було. Потрапила до наших вже у Михайлівський собор. Там побачила картину, після якої зрозуміла, що назад шляху вже немає: люди, частково побиті і поранені, сплять на підлозі церкви, а в той момент іде служба. Це був когнітивний дисонанс у свідомості. Розуміла, що треба щось робити. Формувалися Самооборона, Правий Сектор. Це не було сплановано, не було планом Кремля, це була стихія, яка цілком мала право на успіх. Звісно, Революції без жертв не існує, але 1 грудня ми мали можливість завершити все малою кров’ю.

Ну а потім події на Грушевського з 19 січня. Отримала травму від світлошумової гранати, тому активно діяти більше не могла. Стала допомагати медикам. У мене були навички першої медичної допомоги, оскільки я давно вела активний спосіб життя: походи, екстремальний туризм. Тож як накласти джгут і перемотати рану я знала. Знання накопичувалися з розвитком революційних подій. Усе починалося зі сльозоточивого газу і забою, а потім почалися гранати і рани…

У свої вісімнадцять Ви їдете з Майдану на війну. Як воно бути дівчині-воїну на полі бою?

Пам’ятаю, 3 червня мені виповнюється вісімнадцять. 5-го зранку ще здала кров на донорство в шпиталь, а ввечері вже поїхала на полігон на вишкіл. На фронті спочатку я була в мобільній бригаді з виїздами на нульовий кілометр, де надавала першу допомогу, щоби довезти поранених до шпиталю. А далі бойові виїзди в Мар’їнку, Широкіно, Піски, Іловайськ, з якого вибиралися вже полями з оточення.

Дівчині на війні важко саме через те, що треба довести, що ти чогось варта. Тебе поважають уже за сам факт того, що ти туди приїхала. Але тебе ж дуже оберігають, захищають, тому кожен бойовий виїзд мені треба було вигризати з боєм. Коли я вже отримала більше бойового досвіду, пішла в батальйон «ОУН», то там уже було простіше, не треба було щось доводити, але то вже 2015 рік, час «перемир’я».

Ви проходили якусь військову підготовку до того, як їхати на війну?

Я давно цим цікавилася. З дитинства займала спортивною кульовою стрільбою. Якби не Майдан і війна, то зараз, кажуть, виходила б уже на чемпіонати Європи. На фронті дуже знадобився стрілецький досвід. Але ж знову таки, через те, що я жінка, то кілька разів проходила відбірковий вишкіл, хоч і на високому рівні. За підготовку вдячна Кордону з «УНСО», який свого часу вже воював проти Росії в Абхазії. Трохи підготовки було у Дніпрі, а більше напрацьовувалося вже на війні.

Як знання мови допомагає в житті, мирному і військовому?

Вдячна кафедрі полоністики за те, що дала мені можливість поїхати до Польщі на мовне стажування після другого курсу, коли повернулася на навчання. Це взагалі дуже хороший досвід навіть просто подивитися, як живе країна, яка в 90-х переживала ще гірший стан, ніж наша. І як тепер вона розвинулася. Ну і. звісно, підтягти мовні навички.

Польська мені необхідна. Зараз хочу стати військовим перекладачем на Яворівському полігоні. Звідки щойно повернулася. Склала польську. Побачимо. Треба підтягти англійську, бо тренування проводять натівські війська.

Зараз Ви продовжуєте навчання? Ким бачите себе у найближчому майбутньому?

На першому курсі взяла академку, почала навчатися з другим курсом. Періодами ще виїжджала на війну. Якби в мене були повноваження, я би робила все, щоб закінчити війну. Зараз я бачу, що більше можу зробити в Києві, ніж на фронті. Для захисту політв’язнів, як мінімум. Коли ж ситуація в країні стабілізується, мені було б цікаве міське самоврядування. Я родом з Полтави. Ще коли жила там, то займалася культурними проектами, довколаархітектурними. Це місто, яке я знаю. Знаю, що йому потрібно. Розвиток міста – не менш важлива ідея у практичному втіленні. Ти можеш покласти життя на фронті, а твої результати не будуть помітні. А робити якісь прості, але потрібні справи на місцях, - це шанс самому побачити і показати іншим плоди своєї діяльності.

Революція Гідності, очевидно, перша революція у Вашому житті. Чи вважаєте її переломним етапом у житті?

Ну переломним етапом була не стільки революція, скільки війна. Моє життя ділиться на «до» і «після початку війни», тому що вона ще не закінчилася. До Майдану брала участь у різних акціях, які стали цеглинками до того, що ми отримали в 2013 році. І якось було зрозуміло, що все продовжиться війною з Росією.

Сьогодні 21 листопада. Що для Вас ця дата?

Дата початку незавершеної революції.

Інтерв’ювала Каріна Дорошенко
Фото надані Марічкою Іскровською