Інтелектуали 1920-х років (конференція присвячена неокласикам)

13 жовтня з ініціативи кафедри історії української літератури, теорії література та літературної творчості Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка відбулася всеукраїнська наукова конференція «Літературна генерація 1920-х років. Неокласики». Модератором конференції була д.філол.н. Олена Романенко.

Нині наша держава переживає складні часи. Як відомо, вплив на суспільство відбувається через свідомість інтелектуалів. Зважаючи на це, актуальним є перегляд діяльності попередніх поколінь. Яскравою сторінкою в історії літератури є «неокласики». Це літературна генерація 1920-х років, яка вплинула на подальші покоління. Це були інтелектуали, які сіяли у народ розумне зерно. До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський.

Все потребує чіткості. «У сучасній літературі важлива понятійна визначеність і чіткість. Вольності – ні!», – розпочав свій виступ на конференції д.філол.н., Юрій Ковалів «Неокласики» і неокласицизм – це різні поняття. Проте у літературному просторі їх деякі плутають. Виступаючи з доповіддю «Концептуально-ідентифікаційні принципи київської «неокласики» в історії літератури», Юрій Іванович зазначив, що неокласицизму в українській літературі не було. «Неокласикам» притаманна чітка структурна організація, величний стиль, поліверсифікаційність. Інтелектуалам 20-х років минулого століття закидали консерватизм, "чистоту мистецтва". «Микола Зеров заперечував це. Адже, переглянувши його твори, ми бачимо, що більшість присвячено сучасності. Лише 4 сонети про античність», – прокоментував Юрій Ковалів.

Про джерельну базу вивчення неокласиків, а саме про знахідки й втрати, розповів на конференції Богдан Цимбал, науковий співробітник Інституту літератури ім..Т.Г.Шевченка НАН України. «Через репресії у 20-ті – 30-ті роки минулого століття ми втратили багато», – зауважив пан Богдан. Зокрема повністю втрачено архів Павла Филиповича. Його твори можна шукати лише в установах, де він працював. На основі архівних документів, було з’ясовано, що збірки Драй-Хмари «Молода весна» не існувало. З документа в документ пишеться, що не вистачало паперу для її друкування. А насправді, «Молода весна» - це цикл, з якого надрукували лише один вірш. Цікавим є й те, що вірш Драй-Хмари «Місто майбутнього» переназвано через цензуру. У документах така назва не фігурує. Натомість в архівах є «Соціалістичне майбутнє». Цікавою знахідкою, яку назвав Богдан Цимбал, є поезія М.Драй-Хмари під назвою «Сонячні марші», що знайдена в чернетках. Вона є показовою щодо того, що це не неокласична поезія. «Архіви дають нам можливість заглянути в майстерню поета. Адже читач знайомиться зі статичним текстом. Натомість документи показують процес творення, що змінює інтерпретацію вірша», – насамкінець свого виступу зауважив Богдан Цимбал.

З доповіддю «Роль міфологеми про пана Твардовського у структурі ліричної епопеї Юрія Клена «Попіл імперій»» виступив д.філол.н., проф. Олександр Астаф’єв. Про пана Твардоського існує чимало легенд. Одні вважають його реальною особою, інші називають копією німецького Фауста, вдягненого у польську одіж». Міфологема про Твардовського поширена в українській літературі. Зокрема цей пан оживає у епопеї Юрія Клена як поліський недалекоглядний політик. Використана зазначена міфологеми увиразнює відмінність російського і польського владарювання.

Інтелектуали 1920-х років були багатогранними. Вони не лише були письменниками, а й перекладачами. Про це у своїй доповіді розповів д.філол.н. Інституту філології Олександр Чередниченко. На прикладі постаті Миколи Зерова, який вважається метром українського художнього перекладу, доповідач окреслив основні принципи перекладацького процесу. «Микола Зеров є знаковою постаттю у перекладацькому просторі, адже він не лише перекладав з багатьох мов, а й аналізував інші переклади, щоб відшліфовувати свою майстерність і виводити теоретичні принципи художнього перекладу. Його творче кредо можна порівняти з кредом Івана Франка – перекладай так, щоб зберігалися максимально зміст і форма першоджерела», – зауважив у своєму виступі Олександр Іванович.

Про неокласиків як теоретики перекладу розповіла у своєму слові і д.філол.н. Лада Коломієць. Лада Володимирівна зазначила: «1910-20-ті роки – це були роки грандіозних планів на перекладацтво. Діячі того часу прагнули виявити українське слово і залучити до нього іноземного читача». Зокрема М.Зеров висував вимогу знати досконало рідну мову, а не мову з якої перекладаєш, щоб максимально точно передавати першоджерела. «Оцінка перекладів, здійснених неокласиками, це по суті теоретичні напрацювання з перекладазнавства. Ці принципи, виведені інтелектуалами 20-х років актуальними є й нині», – наголосила Лада Коломієць. Важливо є й те, що 20-ті роки – це боротьба дослівної точності і необхідності задовольнити масового читача. Адже потрібно було передавати першотвір у стилістичних і змістовних нюансах.

Олександра Касьянова,
Фото – Валерій Попов

Категорії: