На перехресті релігії та філології

За останні роки в наукових колах вітчизняних вишів (слідом за європейськими) почастішав міждисциплінарний формат зустрічей, особливо в сфері гуманітарних наук. Такі культурно-освітні заходи дають змогу наочно демонструвати паралелі між багатьма сферами життя і науки. Одним із таких «місточків», прокладених між релігією та філологією, стала творча зустріч із Ігорем Ісіченком, доктором філологічних наук, професором Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, Архієпископом УАПЦ. Захід відбувся 24 вересня у стінах Інституту філології. Організувала зустріч кафедра історії української літератури і шевченкознавства.

Модератором зустрічі – Оксана Сліпушко, доктор філологічних наук, професор, завідуюча кафедри історії української літератури і шевченкознавства – під час вступного слова наголосила, що цьогоріч в Україні відзначають 1000-ліття від упокоєння князя Київської Русі Святого Володимира. Вона згадала в доповіді про обговорення цієї теми на круглому столі в Інституті філології 21 травня. А також презентувала книгу з матеріалами круглого столу «Князь Володимир Великий – державник і хреститель Київської Руси-України».

Під час зустрічі Ігор Ісіченко розповів про різне трактування образу князя Володимира, торкнувся не менш важливих постатей для України та християнства на наших теренах – Бориса і Гліба, які були канонізовані раніше за великого князя. Приклад смирення святих братів тим більше стає актуальним нині – за часів внутрішніх чвар, ворожнечі та протистояння політичних таборів у середині нашої країни. Ці негаразди свого часу знищили Київську Русь, а згодом й Українську гетьманську державу, спричинили до падіння Української народної республіки, зруйнували повстанський рух. Гідний приклад Бориса і Гліба полягає у тому, що вони свідомо не захотіли стати призвідниками громадянської війни. Вони загинули, але не почали наступу на «своїх». “Це приклад, якого нам бракує. Звісно, я не кажу, що політик має помирати. Йдеться про те, що не варто сіяти чвари, у результаті яких можуть загинути десятки людей”, - вважає Ігор Ісіченко.

Велика увага до постаті Володимира Великого як хрестителя Київської Русі за останні 200 років стала не випадковою. Образ князя використовували як зразок мудрого правителя, під покровом якого перебуває церква: “Культ Володимира-Хрестителя починає розвиватися в Україні у XIX столітті під час підготовки до відзначення 900-ліття від хрещення Русі. Тоді головою церкви в Російській імперії були цар або цариця. Тодішня концепція верховенства держави над церквою збігалася із твердженням, що саме князь похрестив Київську Русь», - говорить доктор філологічних наук.

Однак, як відомо, Володимир Великий не був першим у поширенні християнства на теренах України. До нього охрестилися Аскольд, Кирило та Мефодій, Андрій Первозванний, княгиня Ольга. Отже, князь Володимир стає лише завершувачем наверненням Русі до християнства. Саме таким постає його образ в українській традиції, на відміну грецької та російської. Українська церква завжди виступала незалежною від держави. Наприклад, у житії Феодосія Печерського йдеться про те, що він відмовлявся виконувати накази князя, дорікав йому. Відтак, церква вважалася незалежною конструктивною силою.

Таким чином, сучасній Росії, як спадкоємниці Російської імперії, стало принципово гучно відзначати ювілеї хрещення Русі та шанувати постать Володимира. Остання обставина пояснюється ще й тим, що з 2000 року майже безперервно головою РФ є Володимир Путін, культ якого всіляко намагаються підтримати його політтехнологи. Також заходи з відзначення цих релігійних свят мають сприяти поширенню ідеї «Руского мира», яка є основою для російської експансії. “У нас, - зазначив Ігор Ісіченко, - не придумали нічого кращого, як брати приклад із росіян і теж відзначати ці дати так само. Чи значить це, що князь Володимир не потрібен нам? В жодному разі. Він потрібен, але в тому вимірі, в якому його подає наш літопис і житіє: дуже коректно і жорстко показує юність Володимира, його намагання реформувати язичництво. Але як мудро літописець показує духовне переродження Володимира! Його стереотипи деспотичного правителя змагаються із тим, що є для людини найважливішим – прагненням до власного спасіння, пошуком цього шляху”. Саме цим прикладом – внутрішнім осяянням, одухотворенням – Володимир дає нам зразок істинного християнства.

Текст: Володимир Мукан, фото: Володимир Мукан, Валерій Попов